1 квітня народився Дмитро Ткач, український дитячий письменник

Дмитро Васильович Ткач народився 11 вересня 1912 року в місті Орлику Полтавської області в родині столяра. Після закінчення семирічки працював на Дружківському заводі (Донбас) пресувальником, потім літпрацівником заводської багатотиражки. У 1932 році   вчився на курсах працівників  преси  в Харкові. По закінченні курсів працював у редакції криворізької міської газети «Червоний гірник», служив у Військово‑Морському Флоті, після служби знову повернувся до редакції і навчався у Криворізькому вчительському інституті.

З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни був на фронті, брав участь у боях на суші й на морі. За виконання бойових завдань нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня та Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За оборону Кавказу» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».

Після війни Д. Ткач працював у редакціях газет «Червоний гірник» (Кривий Ріг), «Зоря» (Дніпропетровськ), заступником редактора журналу «Дніпро» та головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь», директором видавництва дитячої літератури «Веселка».

Тема  війни, на жаль, не втратила своєї актуальності в  літературі, провідною була вона і в творчості Д. Ткача. Після роману «Плем'я дужих», присвяченого відбудові Кривбасу, письменник одну за одною створює повісті для дітей «Єсть, стояти на смерть!», «Генуезька вежа», «Чорне сальто», ряд оповідань, у яких показав безприкладний ратний подвиг наших людей на війні, героїзм народу, що піднявся на боротьбу проти ненависного фашизму.

Через усю повість «Єсть, стояти на смерть!» проходить образ полум'яного патріота, хлопчика з українського міста Чернівці Валерія Волкова, який разом з бійцями 7 ї бригади морської піхоти боронив Севастополь від гітлерівської навали. У військову частину його привели з ворожого тилу наші розвідники Іліта Даурова та Ібрагім Ібрагімов. Комісар бригади Микола Єхлаков не дозволив хлопцеві залишитись на передовій, відіслав до школи, що містилась у штольні, але пізніше, коли обстановка ускладнилась і учнів мали евакуювати на схід, Валерик таки залишився в лавах оборонців. Залишився, щоб помститися (і помстився!) за свого батька, розстріляного гітлерівцями, за вчительку Клавдію Василівну, яка загинула під час нальоту ворожої авіації на обложений Севастополь.

Темі війни, зокрема участі дітей у всенародній боротьбі проти гітлерівських загарбників, присвячено і другу повість Д. Ткача «Генуезька вежа». На скелі у старовинній башті фортеці засіли четверо сміливців – учитель місцевої школи та його сини, найменшому з яких було тільки дванадцять років. Довгий час вони витримували нерівний, але успішний бій з ворогом: нищили гранатами фашистські катери, розстрілювали з кулеметів живу силу противника. Повість звучить, мов легенда. Уже після того, як славні оборонці один за одним полягли смертю хоробрих і гітлерівські вояки нарешті видобулись на схил гори… вежа заговорила знову.

«Велетенська штормова хвиля вогню вдарила ворогам у груди. Здавалося, всі громи неба розкололись над їхніми головами. Вежа косила гітлерівців густою зливою куль, знищувала їх гранатами.

Приголомшені, засліплені, охоплені панічним жахом, фашисти покотилися з гори, залишаючи убитих і поранених.

А вежа стріляла й стріляла…»

Такий фінал повісті.

Відособлено стоять у творчості письменника уже згаданий роман «Арена» і повість для дітей «Чорне сальто». Вони – про артистів цирку. Чи не випадково звернувся автор до цієї теми? Ні, не випадково. Захоплення цирком прийшло до письменника ще в юності, коли, навчаючись у школі, він займався гімнастикою, а ставши робітником Дружківського заводу, брав участь в акробатичному гуртку.

Перед тим, як приступити до написання роману «Арена», Д. Ткач подорожував кілька місяців з цирковою групою. Знань і вражень, винесених з дитинства, виявилося замало. Ця мандрівка подарувала йому знайомство з професіональним акробатом, який розповів незвичайну історію з свого життя, історію, що стала сюжетною канвою повісті «Чорне сальто». Як і герой твору Юра Любченко, той артист, бувши тоді хлопчиком, разом з батьками виступав у прикордонних містах, у перші дні війни під час нальоту ворожої авіації відбився од своєї групи, попав до фашистської Німеччини, і лише після численних поневірянь йому пощастило повернутись на Батьківщину. Так було в житті. Так усе це відтворено і в повісті «Чорне сальто».

Гідним звітом Дмитра Ткача як дитячого письменника перед багатомільйонною читацькою масою школярів є дотепна, цікава,  

по-батьківськи мудра повість «Я – шестикласник». Твір написано від першої особи, від імені учня Левка Лебедя; через його сприйняття читач і оцінює людей та явища навколишньої дійсності. Левко говорить про свою вчительку Марію Степанівну: «Вона може ні за що ні про що вилаяти, образити, принизити» або: «Краще не чути від неї ні похвали, ні докорів», і стає зрозуміло, що така вчителька не вміє працювати з дітьми. Через сприйняття Левка виписано образи його батьків, шкіпера Власа Микитовича, учнів Ілька, Маринку та голову піонерського загону, не в міру поважного й серйозного Павку.

Свавільної вдачі був Ілько, син шевця інваліда. Це він умовив недосвідченого Левка вперше спробувати закурити, підбивав свого друга на різні пустощі, але їхня дружба, якій Левкова мати довго противилась, щоб син, бува, не перейняв од приятеля поганих звичок, – ця дружба зрештою дала прекрасні плоди. Ілько став дисциплінованим учнем, активним учасником шкільної художньої самодіяльності, почав добре вчитись, а в душі Левка пробудилася здатність відгукуватись на чуже горе.

Серед персонажів повісті «Я – шестикласник» діють і дорослі, найколоритніший з них – капітан третього рангу Влас Микитович, герой Вітчизняної війни котрий «не просто демобілізувався свого часу з флоту, а увільнився в запас з правом носити флотську форму». Ставши квартирантом Лебедів, «дядько Влас» швидше знайшов стежку до хлоп'ячого серця, аніж Левкові батьки; «солідний» татусь Іван Панасович умів тільки зверхньо повчати, незмінно ставлячи себе у приклад, а сердобольну Поліну Іванівну з головою поглинула й обеззброїла сліпа материнська любов до сина. Влас Микитович говорив про себе: «Я – друг Левка», і це означало, що дорослий і підліток розуміли один одного, а звідси й ефективність впливу наставника на свого вихованця. Діти не сприймають нудного моралізаторства.

Гадаю, що коротка довідка перед початком повісті, – розповідь про те, як письменник, перебуваючи на шхуні «Зоря» в каюті шкіпера Власа Микитовича, побачив записки учня, озаглавлені: «Я – шестикласник», в потім ще й познайомився з автором тих записок і заручився дозволом опублікувати їх, – це тільки давно випробуваний літературний прийом. Адже на сторінках повісті подибуємо явно міркування дорослого, а не школяра. Про Власа Микитовича, наприклад, сказано: «Він говорив якось просто, з тією грубуватістю, яка властива людям одвертим, дужим і сміливим». Тонке спостереження, не віриться, щоб воно належало шестикласникові. А втім, подібні «прорахунки» зовсім не шкодять твору. Навпаки, за дитячою безпосередністю викладу відчувається присутність письменника, людини, щедро збагаченої життєвим досвідом.

У передмові до роману «Пригоди Тома Сойєра» Марк Твен писав:

«Хоч моя книга призначена головним чином для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що нею зацікавляться і дорослі чоловіки та жінки, адже в мої плани входило нагадати їм, якими вони й самі були давно, щб почували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри інколи встрявали».

Ці слова міг би повторити і Д. Ткач. «Я – шестикласник» – повість прямого призначення: для дітей, однак її залюбки прочитають і педагоги, і всі дорослі.

Помер письменник у 1993 році в Києві, але книги його і зараз цікаві юним читачам. Пропонуємо прочитати його твори.

https://coollib.com/b/344851/read     https://www.rulit.me/books/vibrani-tvori-v-dvoh-tomah-tom-ii-read-432417-1.html

А також подивитись буктрейлер до повісті "Чорне сальто"