Лиманщина козацька
Напередодні Дня захисника України та Дня козацтва, у рамках Всеукраїнського місячника шкільних бібліотек, який присвячений питанням краєзнавства, у 7 - Г класі була проведена Літературна композиція «Лиманщина козацька».
Усі ми звикли пов’язувати козацьку історію із лише із Запоріжжям. А між тим наш край безпосередньо пов'язаний з історією козацтва. Про неї можна прочитати у відомій книзі А. Пасічника «Краснолиманщина: вчора, сьогодні, завтра». Саме через наші землі пролягав сумнозвісний Муравський шлях, яким татари здійснювали набіги на українські землі, гнали полонених до Криму. Тому шлях цей ще називали Чорним або Шляхом Сліз. І щоб запобігти безчинству татар, дозор тут несли козацькі пікети.
Пропонуємо вам невеличку презентацію про історію нашого місцевого козацтва. А про те, якою небезпечною і героїчною була доля козацьких дозорців, пропонуємо прочитати оповідання нашого письменника - земляка Івана Костирі.
Іван Костиря
Козацький дозор (скорочено)
Ще трималися серед високих хмар червоні відблиски сонця, що сідає, схожі на відблиски вогнища, ще за кожним кущем відчувалися денні тіні, повітря стояло тепле, і земля струменіла незатухаючою полуденною спекою, а вечірня зоря вже кинула на землю перший промінь; услід за нею на південному небосхилі з’явився обоюдогострий кривий місяць, ніби десь у далекій кримській стороні з розмаху встромили в небо ятаган, димок від вогнища, ніби ранковий туман, сповзав з гори, до Вовчої, лягав сизими копицями в очеретах; у задушливих сутінках несміливо засурмили цвіркуни і, ніби пробуючи голос, вдарив соловей, ухнув спросоння перепел, дивуючись швидкому зникненню дня, завозилися і скрикнули дикі качки, усаджуючись на ночівлю по озерах Заріччя. Ці звуки зайвий раз підтвердили близький канун ночі.
Козаки примовкли, лежачи біля вогнища, розмовляти у таку ніч не хотілося. Навіть зітхати, і те не кожен насмілився в повну охоту.
- Божа краса! Ех-х, - промовив нарешті наймолодший, найзагальніший з них.
Старий козак, насуплений Федосій Перепечаленко, у якого тільки й залишилося, що люлька та шабля, та кінь Храпач, друг його вірний, усіх же родичів або татари посікли, або турки в неволю угнали, за Чорне море, на муки - мучинецькі , на глум святотатський, - старий Федосій Перепечаленко, що вмів однаково добре тримати і шаблю, і серп, лежав на широкій спині і дивився в небо, а як почув слова молодого козака, підвівся, не поспішаючи потягнув люльку, випустив круглу хмарку диму і лише тоді стримано сказав:
- Велике господнє творіння, то так. Та тільки Бог,справа відома, дав усе це людині на радість і добро, а людина, значить, не відає, що з нею, з тією красою робити, ось і ворогує. - Від дихання сиві вуса Федосія рухалися, ніби вітрець в них заплутався.
Слабкими відблисками, народженими вогнищем, вихоплювалися з темряви то блискучі крупи, то великі, з чорним відблиском очі стриножених коней, які тупцялися неподалік і зрідка подзвонювали вуздечками. Прислухаючись, вони теж на деякий час затихали.
І тут Хропач смикнув головою, від чого довга грива злетіла і звісилася набік, ховаючи красиву пещену шию, його копита нервово заходили, риючи пилюку; схоже було на те, ніби копита були гарячими, а від їх ударів об землю виникали димні спалахи. Мохнаті ніздрі тонко затанцювали, кінь раптом заіржав - протяжно і тривожно.
Луною у відповідь донеслося з найближчої балки обривисте іржання, а потім грянуло звідусіль - свист, храп, гик, гортанні вигуки. Свиснули стріли, і всі, хто сидів біля самого вогнища, сіпнулися і поникли.
Два козака, які залишилися живі, встигли вскочити і вже сиділи верхи. Федосій Перепечаленко, тримаючись за гриву свого незмінного Хропача, нагнувся, смикнув вільною рукою молодого козака до себе, прокричав йому прямо в вухо:
- Швидше до хлопців, нехай не сплять, не позіхають! А я тут затримаю татарву прокляту.
Молодий припав до шиї огиря, обхопив її, прилип - жодній силі не відірвати. Залишився Федосій Перепечаленко один серед ворогів. Навколо чутно подзвін щитів, рухалися колом силуети вершників. Вочевидь, його задумали взяти живцем.
Козак, спритно зігнувшись, вихопив із вогнища декілька підгорілих з одного боку головень і спрямував Хропача спочатку в гущу татар, а потім круто завернув до Погибельного Яру.
Татари ув’язалися за ним, а він зі спокійною радістю в душі подумав: «Ага, клюнули, недовірки…»
Перепечаленко розмахував головешками, ніби вогненними булавамиі запускав їх у татар, примовляючи:
- Це тобі в одне око, бусурманський син, а це - в інше!
Іскри розсипалися купами, засліплюючи і коней, і вершників.
Татари не відставали, їх зібралася чорна хмара, а він водив їх колами степом, заманюючи до яру.
У яра були круті схили, дно мулисте, там вдень і вночі збігала вода з бездонних джерел, вони могли проковтнути і людину, і коня, і навіть воза.
Кинувши останню головню і відчуваючи за спиною близьку погоню, Федосій Перепечаленко міцно обійняв свого Хропача, притиснувся закіптюженою шкірою до його мокрої шиї, попрощався з другом. Потім на краю прірви вдарив каблуками в ребристі боки,смикнув вуздечку, а сам зісковзнув набік, на суху тверду землю: не хотілося спиною до ворога вмирати. Але відповзти в бік не встиг, не судилося: налетіла орда, хруснули під копитами його руки і ноги. Притискаючи голову до землі, він чув, як перелетівши через нього, летять у провалля вершник за вершником і прірва, приймаючи їх, відгукується голосним: «Чва-а!»
Ворожі коні чуяли біду, але стримати біг не могли - позаду них все натискали і натискали, штовхаючи передніх до яру.
Помітивши козака, татари спішилися, кинулися до нього і почали ятаганами шматувати його тіло.
Старий Федосій лежав тихо, заплющивши очі. Не кривився і не стогнав:
«Нехай гадають, що неживий. Витерплю. А то й здачі дати нічим».
Татари ніби підслухали його думки. Перестали бити і колоти, загаласували наперебій. Хтось підійшов до Федосія і, мабуть, нахилився, тому що біля самого обличчя почулося хрипке дихання і різкий запах конячого поту. Потім козак відчув, як присунулося щось гаряче, і зрозумів: святять підібраною головнею.
Козак не витримав. Зібравши все повітря, яке ще було в його подавлених, пом’ятих і порубаних грудях, плюнув кров’ю в кінських запах і сопіння, а очей не розплющив, не від того, що не міг або злякався, просто не бажав помирати з татарвою в очах.
Козака прив’язали за ноги до сідла і поскакали.
Спочатку він розумів, що його тягнуть, і навіть намагався підняти обличчя і відвернути від землі, щоб не виколоти бур’яном очі. Зорі зривалися і кружляли, чорне небо стало знижуватися, все ближче і ближче, і козак, відчуваючи, як це небо лягає величезною, нечуваною вагою на нього, спробував вискочити з-під цього відчутно важкого неба, і земля загойдалася, стала хилитися то в один бік,то в інший, ніби плоскодонний човен. Разом усе зникло, а коли опам’ятався, в голові промайнула нечітка, ніби чужа думка: «Тепер встигнуть хлопці…»
І більше ані думок, ані дихання, ані серцебиття. Тільки слід кривавий.
Стоїть над Вовчою, над річкою, над синьою водою гора висока. А на ній козак лежить. Сиві вуса, брови сиві і чуб сивий, ніби ковилою заріс.
Груди його відкрити і сонцю, і вітру. А очі - під червоною китайкою. Лежить поруч шабля і прокурена люлька: їх знайшли потім на кривавім сліду.
Принишкла земля. Замовкли трави. Лише коні козацькі настирно б’ють копитами в землю, ніби розбудити її хочуть, ніби вона й справді заколихала козака і сама разом з ним, як нянька, заснула.
Від підніжжя на гору тягнуться важкою вервечкою козаки - побратими. Один за одним, один за одним. Оголені голови опустили. У знятих глибоких шапках - земля. Дбайливо перевертаються шапки, і суха земля сиплеться на козацьке тіло.
Росте пригорок, піднімається могила, і козак із нею піднімається над слов’янською землею, поки не стане видно інші кургани - могили, поки не відкриється очам сама Запорізька Січ.
Лежати йому покійно. Люди пройдуть - шапки знімуть, поклоняться, бездомне перекоти - поле наткнеться - обійде. Ніщо не потурбує. Лише орел степовий, може, каменем впаде з глибокої висі, і вітер вирветься з під його крил, майне на гостроверху могилу швидким холодом.